Про кафедру
Історія кафедри
Суспільно-політичні зміни 20-х рр. ХХ ст. в Україні докорінно змінили цілі та завдання, зміст навчання історії. Почала створюватися нова система освіти в умовах формування радянської державної моделі та соціального експерименту, пов’язаного з будівництвом соціалістичного суспільства в СРСР, до складу якого входила УСРР. Головною метою нової радянської школи було проголошено виховання нового покоління громадян — «свідомих будівників соціалізму та комунізму».
Повністю відмовившись від змісту історичної освіти у Російській імперії, радянська педагогічна наука прагнула розробити зміст дисциплін суспільствознавчого циклу таким чином, щоб він був спрямований на формування в молоді революційного світосприйняття та матеріалістичного розуміння законів розвитку суспільства. Із цією метою у школах республіки у 1921–1922 навчальному році впроваджувалась програма із суспільствознавства, яка була своєрідним синтезом різноманітних суспільно-історичних дисциплін, таких як історія соціалізму, історія праці, історія мистецтва. Передбачалось також вивчення найважливіших подій з історії України.
Підготовку педагогічних кадрів, які б реалізовували завдання нової влади, мали забезпечити інститути народної освіти. Одним з них стає Київський інститут народної освіти імені М. П. Драгоманова (КІНО), створений у липні 1920 р., серед підрозділів якого був історичний сектор для підготовки вчителів історії та суспільствознавства факультету соціального виховання.
У 1923 р. у практику школи були введені комплексні програми (проіснували до 1931 р.), зміст начального матеріалу яких будувався за трьома основними темами: природа, праця, суспільство. Власне предметна система практично ліквідувалась. У молодших і середніх класах вивчались так звані комплексні теми («Місто», «Село», «Святкування 1 травня» тощо). У 1924–1929 рр. для учнів УСРР було надруковано «Коротку історію України», яка стала першим підручником у школі історії Української РСР.
Отже, у 1920-ті рр. склався якісно новий підхід до визначення історичних знань учнів, який передбачав першочерговим завданням вивчення історії боротьби народних мас, зокрема засвоєння знань з історії виробництва, класової боротьби, революцій. Але в той же час не вивчалась історія культури, допускались тенденційність, односторонність оцінок певних історичних діячів, не висвітлювались багато важливих історичних фактів і подій. У цей же період відбувається становлення методики навчання історії як науки, що займалася розробкою дидактичних засад впровадження різних способів, форм застосування дослідного метода (історичного моделювання, реконструкції різних історичних об’єктів). Разом із тим робота з комплексними програмами виявила істотні недоліки в історичній освіті. Так, школярі не лише не отримували систематичних знань з історії, а й не мали навіть загального уявлення про перебіг історичного процесу.
Прагнучи подолати ці недоліки, у 1930-ті рр. педагогічну концепцію двадцятих років було змінено на предметну систему викладання. Під час цього переходу був відновлений курс історії як самостійної навчальної дисципліни. Але вимоги до викладання цього курсу визначались цілою низкою партійно-урядових рішень 1934 р. Саме із цього періоду розпочалося впровадження в школах УРСР вивчення всіх курсів історії, і зокрема курсу історії СРСР у 8–10 класах. А вже в 1935 р. історію Української РСР викладали за спеціально розробленою програмою. Тоді ж з’явилися публікації з питань методики вивчення історії УРСР.
Відповідні зміни відбулися і в системі підготовки вчителів історії. Протягом 1930-х років відбувається реорганізація Київського інституту народної освіти в Київський інститут соціального виховання (1930), а згодом — 1933 року — у Київський педагогічний інститут (КДПІ). З 1934–1935 навчального року у складі КДПІ (з 1936 р. — КДПІ імені О. М. Горького) уже працювало шість факультетів, у тому числі — історичний, на якому функціонували кафедри СРСР, загальної історії та методики викладання історії. Згодом було створено кафедри історії УРСР, історії стародавнього світу, середніх віків, нової та новітньої історії.
Система шкільної історичної освіти, яка склалася на початку 1930-х рр., проіснувала майже без змін до кінця 1950-х рр. Для методики навчання історії в цей період характерна боротьба між прихильниками традиційних підходів (орієнтація на чітко зафіксовану структуру уроку, жорсткий контроль і словесні методи викладання) і прихильниками новаторських методів, спрямованих на навчання школярів самостійно набувати історичні знання й орієнтуватися в потоці історичної інформації. Ці нові тенденції знайшли відображення в роботах відомих методистів тих років (О. І. Стражев, В. Г. Карцов, Д. Нікіфоров, О. О. Вагін, П. С. Лейбенгруб).
У 1956 році у зв’язку з реорганізацією підготовки вчителів історичний факультет КДПІ імені О. М. Горького було ліквідовано, а студентів і викладачів було переведено до КДУ ім. Т. Г. Шевченка.
Новий етап в розвитку шкільної історичної освіти почався з кінця 1950-х – початку 1960-х рр., коли період суспільно-політичної «відлиги» дав потужний поштовх розвиткові історичної науки взагалі та шкільної історичної освіти зокрема. У систему історичних курсів були введені новітня історія (1958), суспільствознавство (1962), факультативне заняття історичного профілю (1966); внесено зміни в структуру історичної освіти (посилилась увага до концентричного підходу).
Характерним явищем цього періоду став новий підхід до підручника з історії. У 1960-ті рр. був створений новий тип підручника з історії, який став виконувати функцію інструмента пізнання, джерела розвитку історичного мислення, пізнавальної активності учнів (автори: Ф. П. Коровкін, Г. М. Донской і Є. В. Агібалова). У цей же період зроблено важливі кроки у створенні комплексу допоміжних посібників з історії УРСР — підготовлено «Хрестоматію з історії Української РСР» (спочатку в двох томах для вчителя, а потім у двох книгах для вчителя і учнів 7–8 класів та 9–10 класів); «Книгу для читання з історії Української РСР», спочатку в трьох, а потім у двох частинах (1970–1971 рр.); книгу «Ілюстративні матеріали історії Української РСР» та методичні поради щодо їх використання на уроках).
У результаті цих змін відчутно зросла потреба у кваліфікованих учительських кадрах і тому недалекоглядне рішення про ліквідацію історичного факультету в столичному педагогічному інституті було переглянуте. У 1969 р. на базі педагогічного факультету КДПІ імені О. М. Горького було започатковано історико-педагогічний відділ, який у 1970 р. реорганізовано в окремий історико-педагогічний (згодом історичний) факультет. Одночасно було поновлено набір студентів і на заочне відділення.
Протягом другої половина 1960-х рр. відбувається подальше вдосконалення змісту шкільної історичної освіти: відмова від концентричної системи та посилення синхронності у викладанні курсів вітчизняної і всесвітньої історії (в курси історії СРСР включались питання краєзнавчого характеру та закріпилося вивчення історії УРСР).
У період 1970-х – першій половині 1980-х рр. розвиток методики навчання історії відзначений рядом прогресивних тенденцій, хоча і суперечливого характеру (вдосконаленням шкільних програм і підручників, дослідженням шляхів підвищення ефективності формування глибоких і міцних знань, розвитку мислення, навичок самостійної роботи; розкриттю загальноісторичних закономірностей; узагальненням досвіду проведення факультативних занять з історії).
В умовах підготовки до реалізації освітньої реформи та з метою підвищення ефективності підготовки вчителів історії до професійної педагогічної діяльності наказом міністерства освіти УРСР № 220 від 9 червня 1983 р. кафедру історії СРСР і УРСР історичного факультету КДПІ імені О. М. Горького було реорганізовано в кафедри історії СРСР і УРСР та методики викладання історії, суспільствознавства і права. Наказом ректора КДПІ імені О. М. Горького (№ 177 від 21 липня 1983 р.) кафедру методики викладання історії, суспільствознавства і права очолив кандидат педагогічних наук, доцент Ковальчук Ф. К. До початку 1990-х років XX ст. викладання історії та суспільствознавства в школах України розвивалося в межах загальносоюзної системи освіти.
У 1990-х рр. розпочався період якісних змін шкільної історичної та суспільствознавчої освіти, що вочевидь можна характеризувати як період її докорінного реформування. Основним курсом у новій системі стала історія України. Історія українського народу, його національні традиції, історичний досвід, культура і самосвідомість стали центром уваги історичної й методичної думки.
1992 р. створено першу в історії незалежної України програму з історії, що проголошувала відхід від старих штампів і стереотипів, пов’язаних із формаційним підходом, вимагаючи представлення національної історії як складного процесу державотворення.
1996 р. запроваджується нова програма з історії, яка передбачала вивчення історії України на основі схеми української історії М. Грушевського. У цій програмі було усунуто прояви формаційного підходу, подавалися нові оцінки подій та їх хронологічні межі, додавалися нові сюжети, чітко визначалася негативна оцінка комуністичного режиму, підкреслювалися основні віхи руху України до незалежності. 1998 р. підготовлено нову редакцію програми з історії, за якою послідовніше впроваджувався цивілізаційний підхід, переглянуто оцінки і хронологічні межі окремих історичних подій, введено нові культурологічні поняття, ширше представлено різноманітні суспільні рухи та течії, видатні особи, які презентували різні політичні сили в суспільстві. 2001 р. запропоновано нову редакцію програми з історії, що було пов’язано з переходом на 12-бальну систему оцінювання освітніх досягнень учнів.
Відповідні зміни не оминули і кафедру методики викладання історії, суспільствознавства і права: 1990 р. вона реорганізована в кафедру правознавства і методики викладання історії і суспільствознавства (очолював кандидат юридичних наук, професор Пастухов В. П.); у 1992 р. її знову відновлено як окремий підрозділ історичного факультету і реорганізовано в кафедру методики викладання історії (очолила кандидат педагогічних наук, доцент Черненко С. В.); в 1998 р. це вже була кафедра методики викладання історії та суспільно-політичних дисциплін.
У 2004 році Кабінетом Міністрів України затверджено Державний стандарт базової та повної середньої освіти, який, розпочавши процес стандартизації шкільної історичної освіти, обумовив розробку нових програм з історії України. Програма з історії 2005 р. орієнтована на перехід до 12-річної школи, у зв’язку з чим переглядалась структура змісту шкільної історичної освіти). 2009 р. розроблено новий варіант програми з історії. Це дещо уточнена редакція програми 2005 р. з певними змінами в змістовому компоненті, особливо це стосувалося історії XX століття. Повернення школи до 11-річного терміну навчання зумовило в 2010 р. необхідність створення нової редакції програми 2009 р., у якій значно скорочено і переструктуровано навчальний матеріал 10–11 класів.
Період кінця 1990-х – початку 2000-х рр., що був позначений розробкою проектів концепції шкільної історичної освіти, Державного стандарту освітньої галузі «Суспільствознавство» (1997 р., 2001 р.), створенням нових програм, нових методологічних підходів, які сформувалися протягом останнього десятиріччя XX ст. в історичній науці не міг не вплинути на діяльність одного з найпотужніших методичних центрів історичної освіти в Україні.
2003 року кафедра методики викладання історії та суспільно-політичних дисциплін ініціює введення в Інституті історичної освіти (2003 р. історичний факультет реорганізовано в інститут) спеціалізації «Історія та суспільствознавство», покликаної підготовити нове покоління вчителів історії, здатних забезпечити реалізацію Державного стандарту галузі «Суспільствознавство» в сучасній школі. Саме ці виклики часу зумовили і реорганізацію у 2010 р. кафедри методики викладання історії та суспільно-політичних дисциплін у кафедру навчання суспільних дисциплін і гендерної освіти, яку з 1994 р. очолює кандидат історичних наук, професор, Заслужений працівник освіти України Ладиченко Т. В.